Shangri La Rasa Sentosa 4*

«Вирішили ми з подругою провести Новий рік у Мексиці…» - саме цими рядками починав я своє попереднє оповідання… Не минуло й півроку, тепер знову є чим поділитися з читачем…
Навчені гірким досвідом, із «набитими шишками», ми, як і личить загартованому «Руссо туристо», зібралися у відпустку на травневі свята. Ще по дорозі назад попутники з Мексики дуже хвалили... → азіатські країни. Недовго думаючи, я почав вибирати.
Вибирав недовго. Погляд було кинуто на острівні та півостровні країни – Бруней, Сінгапур, Індонезія, Малайзія. Турфірми просто рясніли пропозиціями про них. Вибір упав на комбінований тур: Сінгапур-Балі(Індонезія)-Малайзія (куала-Лумпур)-Сігапур, звідки назад на Батьківщину. Правда, вже на місці пошкодували, що не побачили ще й Бруней, дуже не вистачає цього враження у моїй голові.
З візами, оформленням путівки все досить просто. Жодних питань не виникало, оскільки віза оформляється на місці, і практично нічого не варте (віза в Бруней, щоправда, оформляється довго, цей процес схожий на «шенгенські країни»). І справді, після приїзду в ту чи іншу країну співробітники «міграсьйону» із задоволенням ставили штампи в паспорти та вклеювали якісь марки.
Не можу не торкнутися теми «про наболіле». Той, хто знайомий із нашою попередньою подорожжю, напевно згадає про «пригоди» з авіакомпанією «Люфтганза». Для цієї подорожі ми вибрали «Сінгапурські авіалінії», і лише один із внутрішніх рейсів виконували Qatar Airlines. Так ті ж «Сінгапурські авіалінії» входять із «Люфтганзою» в Star Alliance, тобто. є близькими один одному компаніями зі стратегії розвитку, тарифної сітки та ін.
26 квітня 2008 року ми як і належить прибутку в аеропорт «Домодєдово». Можливо, буду суб'єктивним, але я не дуже його люблю. Без образ, але завжди бентежить натовп «голодних» туристів з купою сумок, чилдренів та ін. Заставши чергу на стійці реєстрації, ми встигли випити кави. А коли ж черга до нас підійшла, то дівчина за стійкою люб'язно взяла у нас паспорти та квитки (частина з яких була електронною), які довго та уважно вивчала (спеціально звертаю увагу читача на цей факт, наприкінці буде розв'язка). Вона довго щось дивилася в комп'ютер, після чого покликала старшу зміну. Не менш люб'язна дівчина попросила нас показати всі квитки, що були у нас на руках, а згодом почала розпитувати, куди ми летимо і наскільки. А ще попросила «листок мандрівника» (це такий папірець, який видають при купівлі електронного квитка, з якого видно, куди ти летиш і якими рейсами). Я, звичайно, поставив їй запитання – у чому «фішка» електронного квитка, якщо вони за 10 (!! ! ) хвилин не змогли зрозуміти, яким маршрутом я лечу, на що вона не менш люб'язно промовчала. Забравши багаж і отримавши посадкові ми рушили на митний контроль.
На митниці пара співробітників довго розглядала нашу декларацію із зазначеною там сумою (навчені попередніми подорожами, ми стали запасливими у фінансовому плані, мало що)… Потім довго вивчали квитки, паспорти та посадкові (вторинно звертаю увагу на цей нюанс, наприкінці подорожі це дуже стане в нагоді). Далі пішли на паспортний контроль. Дякувати Богу, на виїзді з країни з Домодєдово черги невеликі (чого не скажеш про в'їзд! ). Тамтешня дівчина звірила паспорт і квитком та посадковим, поставила штамп та побажала гарного відпочинку.
У нас залишалася година до вильоту, яку ми провели в пробіжках по магазинах, а почувши позивний «все на посадку до Сінгапуру», рушили до виходу. Співробітниця авіакомпанії ще раз перевірила посадковий талон, після чого народ взявся активно boarding.
Наш політ проходив із посадкою в Дубаї. На жаль, по цьому чудовому аеропорту ми погуляли дуже мало, оскільки стоянка там була лише годину двадцять. Ще 7 години польоту, і в темному ілюмінаторі з'явилися вогні країни-міста Сінгапуру.
Місто, звісно, ​ ​ вражає. Гарний, акуратний, загалом, - чистий. Окреме враження справляють люди – різні за кольором шкіри, стилем, зростом, віросповіданням, напевно, орієнтацією… Однаково в них одне – вони всі кудись поспішають. Як показують в американських фільмах Манхеттен, лише скромніше. Для проживання ми вибрали готель "Шангрі Ла 5*". І, чесно кажучи, жодного разу про це не шкодували, оскільки він чудовий. Величезний, але водночас затишний, все автоматизовано як у холах, так і в номері, він вартий лише найвищих оцінок. А яке харчування! ! Не був там, але гадаю, що так годують у раю…  За 5 хвилин пішки від готелю знаходиться головна торгова вулиця (на жаль, назви не запам'ятав). Ось це рай для шопперів! При цьому ціни відверто тішать. Те, що скажемо, в ГУМЕ, коштує тисяч 20 рублів, можна купити в місті (порівнюючи еквівалент у рублях) тисяч за вісім. Причому речі за якістю та вибором набагато краще.
Тепер про екскурсії. Першого ж дня ми поїхали на острів Сентоза. Місцеві хочуть зробити з нього парк розваг (за принципом Діснейленду), але до останнього ще далеко. Прокотили нас на канатній дорозі над протокою з «офігенним» видом на порт, який, до речі, один із найбільших в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. На острові нам коротко розповіли про його перспективи, після чого повели в океанаріум, де кожен бажаючий із задоволенням міг нагодувати схилів, вугрів, пірань, і навіть невеликих акул. А ввечері на нас чекало лазерне шоу. Шоу, швидше за для дітей, але один раз його подивитися варто…
Наступного дня ми замовили екскурсію містом. Як і годиться, рівно о 8.50 за нами приїхав автобус. Слід зазначити, що народ у Сінгапурі на диво пунктуальний, всі приходять «хвилина за хвилину». По праву, один з найкращих гідів у Сінгапурі – Вікторія, - люб'язно розповіла нашій тургрупі про місто і всі його переваги та недоліки. Не буду перераховувати пам'ятки, я думаю, читач сам може знайти багато інформації про це в мережі. Зазначу інше, - мене особисто, як людину з широкою російською душею, стала напружувати компактність цього міста-країни, - якось не можу собі уявити, що не можу, скажімо, з сім'єю, виїхати за місто кілометрів на 50 в ліс на пікнік 
Третій та останній день у Сінгапурі ми присвятили прогулянкам по магазинах. Звичайно, є що поміряти, а згодом купити. Але робити це потрібно з розумом, оскільки наприкінці нашої подорожі ми натрапили на дешевші, але не менш якісні варіанти. Зазначу, що варто покататися на колесі огляду, яке, до речі, найвище у світі, а ввечері можна покататися на річковому трамвайчику та запалити на набережній «Кларкі» (місце для збирання «тусовщиків»).
Похід магазинами не пройшов безслідно. Мало того, що «котлета» в кишені сильно схудла, особливо у моєї супутниці, то ми ще й застудилися. Причому разом. А найголовніше – що «колдрекс» чи «терафлю» як завжди забули вдома. Але нічого, здобули багатий життєвий досвід та освоїли місцеві аптеки… Теж іноді буває корисно…
І ось настав час продовжувати подорож, і ми знову опинилися в аеропорту Сінгапуру «Чангі»… Зазначу, що сінгапурці дуже пишаються цим аеропортом, розповідають, який він великий, про новий термінал 3 та про свою національну авіакомпанію. Взагалі, сінгапурці пишаються трьома «мовами» - банками, портом та національною авіакомпанією (із «Чанги» та статусом першого оператора найбільшого літака у світі А380, який, до речі, вдалося подивитися «наживо»). Тоді я ще не знав, наскільки яскраві враження залишаться від відвідування цього аеропорту.
У терміналі також було дуже прохолодно. Підійшовши до стійок реєстрації, дівчина довго і уважно розглядала квитки (друге звертаю увагу на цей факт), після чого зареєструвала нас, щось сказала мені про «бізнес» і вказала на окремий вхід. Я подивився в квиток, і був шокований – виявляється, ми летимо ще й бізнес – класом (код бронювання «В»). При цьому радувала вартість квитка – тригодинний бізнес коштував нам 320 доларів за квиток з усіма зборами. На вході двоє співробітників служби безпеки люб'язно перевірили у нас паспорти та квитки (перевіряли, перевіряли, і нічого не знайшли), а за ними те саме зробили місцеві митники. Отримавши штамп у паспорт та на посадковому, ми пішли до бізнес-холу.
Ну що Вам сказати, дорогі читачі? Круто - одним словом. Щоб я так жив, - двома словами!  Від такого «бізнесу» я навіть не пішов магазинами безмитної торгівлі, щоб гарненько закупився напередодні.
У літаку все просто розкішно. 3:00 до індонезійського денпассара пройшли як 2 хвилини. Цьому сприяло відмінне харчування, зручні крісла-кокони та дуже ввічливий та усміхнений персонал. І навіть незважаючи на сильний дощ в аеропорту прильоту, все дуже сподобалося.
Індонезійський острів Балі зустрів нас дощем та вологістю. Перше, що впадає у вічі – різниця між сінгапурцями та індонезійцями. Перші, переважно, дуже акуратно одягнені, мають світловий відтінок шкіри, і добре говорять англійською. Другі ж, за зовнішніми даними, схожі на індусів, мало хто розмовляє іноземною мовою, а ті, що кажуть, роблять це з таким акцентом, що складно зрозуміти, що людина хоче до тебе донести.
Друге, що нас вразило – гроші з величезною кількістю нулів та алюмінієві (і надзвичайно легкі) монетки. Віза для громадян РФ оформляється при в'їзді, оплата також відбувається на місці. Митник, забравши мої 100 доларів, боргу розмінював їх у сусіда, зрештою дав мені таку купу грошей, що «котлета» в моїй кишені знову погладшала!  Звертаю увагу «радянського народу» на той факт, що при в'їзді до країни потрібно дуже уважно рахувати кількість днів перебування. Більшість комбінованих турів розраховані на 8 днів відпочинку на Балі. При в'їзді ти сам вважаєш, скільки днів відпочиватимеш. Далі проста радянська людина думає: «Ага, віза на 7 днів коштує 10 баксів, а за 8 днів потрібно купувати місячну візу, яка коштує 25 баків… Навіщо я переплачуватиму, може й прокотить». При цьому митник, бачачи, що ти береш візу на менше днів, тихо мовчить. Чому? Ви скоро дізнаєтесь…
Я як добропорядний громадянин пішов на контроль першим. При цьому моя супутниця пішла в жіночу кімнату, і ми домовилися зустрітися вже біля багажної стрічки. Порахувавши, скільки днів відпочиваю (вісім), я купив місячну візу і пішов далі. Подруга ж, неабияк витративши бюджет у Сінгапурі, вирішила заощадити, і купила візу на 7 днів. Зауважу, що так вчинили багато хто.
Отримавши багаж, ми вийшли надвір. Там нас зустрів молодий чоловік невисокого зросту, що представився Сінду. Після Сінгапуру ми за звичкою запитуємо у нього щось англійською. Яке ж було моє здивування тому факту, наскільки добре він говорить російською.
20 хвилин машиною, і нас привезли до території готелю «Інтерконтиненталь 5*». Перше, що впадає у вічі – охоронець у міліцейській формі та з автоматом у руках. Біля масивного шлагбауму, другий "сек'юріті" оглянув дно нашої машини за допомогою спеціального дзеркала, і лише потім дозволив проїхати. Скільки мотаюся планетою, а такого не бачив з часів трирічного візиту на Шрі-Ланку.
Концепція готелів Балі дуже відрізняється від того ж Сінгапуру. Якщо в останньому всі будують строго нагору, то на острові – все вшир! 
Готель розташований у чудовому місці на самому березі моря. Величезна територія, стилізована під давньобуддистський храм, безперечно додає відпочинку особливий колорит. Місцеві, які, до речі, частково говорять російською, люблять розповідати, що тут відпочивав сам пан Медведєв з дружиною, ще не будучи, природно, Президентом нашої великої країни. Щоправда, доказів цієї подорожі ми не знайшли… 
На території є все. Що приємно, навіть пляжні рушники знаходяться у спеціальних скриньках на кожному розі. Обслуговування відмінно. Трохи кухня підводить, особливо місцева: все жорстке, гостре, подекуди просто несмачне. Дуже рекомендуємо італійський ресторан на території готелю - був у Римі, але навіть там не так смачно годували, як у цьому закладі.
Місцеві з першого дня починають пропонувати тобі СПА-послуги та різноманітні екскурсії. І те, й інше автору вдалося випробувати, як то кажуть, на власній шкурі. З «екскурсійки» рекомендую рафтинг гірськими річками та квадроцикли джунглями, - одні з найцікавіших екскурсій, на яких мені довелося побувати в житті. Щодо відвідування місцевих храмів, то вони досить примітивні і не несуть у собі будь-якої пізнавальності (за винятком, мабуть, храму на воді). Активно «впарюють» нашому брату та СПА – екскурсії. Повірте, за такі гроші можна у Москві день відпочивати у найкращому центрі. У будь-якому готелі подібний пакет послуг обійдеться в 2-3 рази дешевше. І найголовніше – нікуди їхати не треба.
Намагалися знайти там дискотеку. Місцеві кажуть, треба їхати до Кути – курортне містечко з іншого боку від аеропорту. Музика, звичайно, грала, але дискотеки, до якої ми всі звикли, вона не тягнула.
Хотів з'їздити на о. Ява, в Джакарту, але лінь-матінка не дозволила  ті, хто все-таки долетів до цих місць, приїжджав у захваті. Від себе додам, що сам прихильник ідеї: "Якщо столицю не подивився, значить у країні і не був. . . "
Люди в Індонезії дружелюбні, завжди усміхаються. Взагалі, росіян люблять. Вважайте друга Куба. Прикро, що заробляють вони мало. Наприклад, зарплата 400 доларів вважається високою. Дуже люблять російську музику, тому якщо зберетеся, не полінуйтеся, візьміть із собою пару дисків, подаруйте місцевим на згадку про зустріч. Вони, повірте, у боргу не залишаться.
Вісім днів пройшли швидко. Правильно говорила моя бабуся - "Відпочивати - не працювати! " В останній день саме «перезагоряючи», я зібрав валізи і вже ввечері ми вилітали в Куала-Лумпур.
Рейс обслуговували "Катарські авіалінії" на аеробусі А330. Якщо порівнювати їх із сінгапурськими авіалініями, то другі мені сподобалися більше. У «катарців» харчування бідніше, крісла вже, та й крок між ними також невеликий. В аеропорту Денпасара нас також швидко зареєстрували, уважно переглянувши паспорти з квитками. На «міграсьєні» всіх співробітників хвилювало одне – чи правильну візу купив турист. Уважний читач пам'ятає, що моя подруга вирішила заощадити, що в принципі вийшло боком. Співробітник аеропорту чіткою англійською (що для них нехарактерно  ) сказав, що віза прострочена, і потрібно заплатити штраф 100 доларів. Довелося розщедритися. Отримавши заповітну сотню, йому було глибоко паралельно на все інше (а це випливло тільки потім)… Пройшовши систему передполітного огляду, ми пішли на boarding і незабаром вилетіли до Малайзії.
2:00 ночі місцевого часу. Борт сів у аеропорту колишньої столиці – Куала-Лумпурі. Країна вразила мене одразу. Починаючи з аеропорту. Нереальних розмірів комплекс (не менше дубайського, однозначно) вражав своїм розмахом. Одні чотири (!!! ! ) злітно-посадкові смуги чого коштували. При тому, що використовують вони лише одну. Для довідки, скажімо в Московському Шереметьєво, другу смугу відкрили лише у березні поточного року, а малайзійці побудували їх багато років тому. Взагалі, аеропорт замислювався як хаб, але реалізована була ідея якось неправильно. У будівлі аеропорту відчувалася відсутність пасажиропотоку та якась порожнеча. Наприклад, о 2-й годині ночі прилетів тільки наш рейс, та й то з проміжною посадкою, висадивши при цьому чоловік 20 (!! ! ).
Міграційна служба поставила штампи в наші паспорти, після чого ми вийшли до головного холу аеропорту, де нас, окрім групи таксистів, ніхто й не зустрічав… Був приємно здивований, що наш трансфер десь загубився… Зачекавши хвилин 15, ми пішли на стійку інформації , звідки дівчина намагалася даремно додзвонитися до готелю чи представництва туроператора Один із водіїв також був представником нашого туроператора, щоправда, зустрічав він іншу пару, ось він і зателефонував диспетчеру і з'ясував, що водій, як я зрозумів, проспав.
Чекаючи його хвилин 40, ми встигли оглянути весь величезний аеропорт та повернутися назад до центральної інформаційної стійки. Нас зустрічав водій індійського походження у характерному для його нації «прикиді». Привітавшись хорошою англійською, він довго вибачався, що спізнився...Сівши в старий Мерседес S-класу, ми вирушили в готель «Ренесанс 5 *». Дорога від аеропорту займала хвилин 50, і щоб скоротити час, я розговорився з водієм.
Зізнатися, сам був шокований своєю англійською. Виявляється, я багато яких слів знаю і чудово розумію англомовних людей (мабуть, позначаються роки відряджень). Це і відзначив наш водій.
Говорили багато про що, - про Малайзію, про її виробництва, про релігію, про політику, про Росію і вибори (на той момент, хто втратив нитку логіки), про наші Президента, про наші літаки та ін. Розмова зійшлася до того , Що малазійці дуже люблять росіян, і що ми, загалом, «реальна» країна (знаю, що сказане схоже на лестощі, але згодом, я переконався в тому, що так думають багато хто).
Приїхавши в готель, водій також швидко зник, як я з'явився. Він розташований на одній із центральних вулиць Куала-Лумпура, всього в 10 хвилинах ходьби від Башен-близнюків, від знаменитої телевежі, поряд з однією зі станцій, як кажуть місцеві, «монореіла» (monorail – англ. – монорейкова дорога). До речі про останню, - на відміну від московської, зроблена вона (монорейкова дорога) простіше, зручніше для пасажирів, їздить швидше та ще й задешево. Є, чому повчитися...Готель нас відверто збентежив. О першій годині ночі в п'ятизірковому готелі на вході стояв один охоронець, а на «ресепшені» – лише один службовець! І все… Довелося нам стомленим, сонним, сильно «перезагоряли» на Балі, тягнути свої валізи самостійно в номер (а з відвідуванням нових і нових країн кількість сумок зростала в геометричній прогресії, - сподіваюся, всі пам'ятають, що це  ).
Готель на 5 зірок не тягне. Та ж "Шангрі Ла", що знаходиться на сусідній вулиці хоч і в меншій будівлі, виглядала всередині на всі 6 зірок, у той час як "Ренесанс" тягнув на середню 4ку! Номери також досить мізерні по інтер'єру та набору послуг. Звичайно, втомившись від нічного перельоту, було глибоко паралельно, в якому номері зупинитися, проте якщо Ви збираєтеся в Куала-Лумпур на кілька днів, рекомендую вибрати інший готель.
Так починалося 9 травня 2008 року – День перемоги, який широко відзначається в нашій країні. Ранок я почав із чергових подвигів – намагався зрозуміти, де наш гід. Той самий «індус», що віз нас уночі, не дав мені жодного конверта з інструкціями, сказавши, що все буде на ресепції. Справа йшла до обіду, а наш гід так і не з'явився. Нічний продзвін туроператора продовжив логічне продовження…  До речі, продовження далеко не дешеве… Неабияк «піднаїхавши» на всіх, хто відповідав мені в офісі, я заспокоївся. Через якийсь час мені зателефонував молодик, представився Антоном, який і став нашим гідом. Правда в День перемоги показати нам місто він не зміг, і ми перенесли цей захід наступного дня, який, до речі, був ще й моїм днем ​ ​ народження.
Оскільки сидіння в номері мене не приваблювало ніколи, ми, скориставшись порадою знаючих людей, рушили до торгового центру, розташованого у відомих вежах-близнюках (Twin Towels), який вважався одним із найбільших у Малайзії. Не вважаю себе «шоппером», але побачене мене вразило. Чим? Різноманітністю, сервісом, якістю, та найголовніше, ціною. Наприклад, сорочка від відомих дизайнерів нетрадиційної орієнтації «Д і Г» (для тих, хто не зрозумів, переведіть на англійську фразу в лапках) коштує (у наших грошах) 1.5-2 тис. , причому дуже гарної якості. Як розповіли місцеві жителі, 30% ринку «ВІП-ганчір'я» в Росії постачається товарами малайзійського виробництва. Хто давно не був, наприклад, у ГУМі, може «освіжити» свою пам'ять і щиро «радіти» тамтешнім цінам.
День пройшов дуже швидко. Повернувшись у номер, ми зрозуміли, що можливостей наших валіз та сумок однозначно не вистачить, щоб забрати все куплене. Довелося роздобути пару сумок-боксів у сусідньому магазині (а додому ми приїхали як нав'ючені ішаки). А ввечері вирішили відзначити день перемоги в барі під сонцем, який розташувався на енному поверсі, під дахом одного з готелів.
Свій день народження я зустрів із несвіжою головою та відсутністю радісних думок. Мене розбудив будильник, який як завжди до речі продзвонив о 8.30 ранку. А встали ми так рано, оскільки наш гід нарешті з'явився і збирався влаштувати оглядову екскурсію містом.
Екскурсія була пізнавальною, проте не скажу, що вона мені дуже запам'яталася. За 2 години ми об'їхали все місто, зрозуміли державний устрій країни, побут місцевого населення. Зацікавила мене вартість житла у центрі міста. Виявляється, «двохбедрумна» (2 спальні) квартира стоїть у самому центрі міста, в «елітному» будинку (у Москві це значилося як «в межах садового кільця») 70-80 тис. в американській валюті. І це вже з найпростішим оздобленням! А будинок на березі океану (моря) коштує в середньому 50 тис. у тій же валюті. При цьому людям дають іпотеку під 3-5% річних. Нам до таких цифр, звісно, ​ ​ далеко.
Ще цікавіша ситуація з автомобілями. Дуже багато виробників відкрили свої заводи у Малайзії. Звичайно, Мерседес тамтешнього складання коштує дорожче за європейський, але його можна взяти в кредит під 1.5% річних (!! ! )
Після закінчення екскурсії, ми ще сходили на екскурсію на телевізійну вежу (за висотою, до речі, третя у світі, після Канади та Москви), і трохи пробігли магазинами. А ввечері на нас чекав літак у Сінгапур і політ додому.
В аеропорту було тихо, як і в ніч нашого прильоту. Швидко зареєструвавшись, ми пройшли на передполітний огляд. Того вечора моя супутниця почувала себе неважливо, мабуть, різкі зміни клімату викликали якісь застудні захворювання. Так ось, перед оглядом вона відійшла у відоме всім місце, а я присів на «лавочку» і роздивлявся наші посадкові. Моя увага привернула цікавий момент у квитку подруги – замість імені «Тетяна» (так її звуть), значилося ім'я «Марія». Я вже було зібрався йти на стійку реєстрації і лаятися, чому неправильно вбили ім'я, а дорогою задумався. Я думаю, всі знають, що посадочні талони система видає на підставі квитка. Я дістав його з сумки і просто був у шоці – у квитку моєї супутниці було інше ім'я. Причому під чужим ім'ям ми облетіли 5 аеропортів у 3х країнах, пройшли всі можливі передпольотні, митні контролі, контроль на посадках та ін. І жодна служба не зупинила нас із цим питанням (!!! ! )
Обговоривши цю ситуацію з подругою, ми вирішили мовчати про це та вилетіти до Сінгапуру. Як я й припускав, все пройшло гладко. Оскільки між прильотом і вильотом до Москви ми мали часовий інтервал о 9 годині, ми поїхали в SwiSS-готель (4 зірки). В одному відомому фільмі якось прозвучала фраза «Можна подумати, тут Шангрі Ла! »… Це було про нас у той момент… Готель хоч був чистим усередині, виявився дуже скромним за сервісом та інтер'єром для такої вартості номера (350 доларів). Вночі мені снилися кошмари, було дуже холодно (кнопка вимкнення кондиціонера не працювала  ), та й Тані було погано, і вона постійно прокидалася… Ледве дотягнувши до ранку, ми поїхали в аеропорт Чангі, де на нас чекали небувалі сюрпризи.
Пройшовши реєстрацію, ми пішли на митний контроль у вже знайомому нам терміналі 2. Вставши в чергу, я звернув увагу, що за всіма стійками сидять дуже милі дівчата, а за нашою, з волі долі, сидів якийсь дідусь. З повагою ставлюся до людей похилого віку, але цьому співробітникові давно треба було відпочивати на пенсії.
Як досвідчені «боєць», я пішов першим. Отримавши штамп на візі, я пройшов до зони «дюті-фрі». Після цього цей «дідусь» довго розглядав документи Тані, а потім спитав «Ху з Марія? ». Моя супутниця, перебуваючи в сильно прихворілому стані, і без великого досвіду розмов англійською мовою спочатку розгубилася, але потім їй на допомогу прийшов я. Хвилин п'ять я пояснював цьому шановному пану, що це друге ім'я, як «Джон» та «Джонатан». Загалом, фішка не прокотила і Таня залишилася в Сінгапурі. При цьому мене також не випускали назад. Через прохід прокричавши їй, щоб вона йшла на стійки реєстрації, я пішов до начальника зміни міграційної служби, щоб вирішити ситуацію. Через 15 хвилин Таня повернулася, сказавши, що квиток їй не поміняють, а треба купувати новий, який коштує 3200, у тій самій американській валюті. Такий розклад привів мене в сказ. Начальник зміни, зрозумівши, що пахне «смаженим», вирішив мене випустити знову в Сінгапур, залишивши в заставу паспорт, але потім, уважно подивившись мені в очі, - вирішив віддати і паспорт.
На стійці реєстрації розводили руками, сказали, що квиток на більшу частину використано, і міняти вони його не зможуть, тільки запропонували купити новий за зазначену вище суму. Ми відмовились. Я почав наполягати, щоб покликали представника сінгапурських авіаліній. Через 15 хвилин скандалу увагу до мене було привернуто від усіх, хто відлітав з 2-го терміналу того раннього ранку.
Час невблаганно йшов уперед, а ідей не було. Звичайно, я міг би купити квиток за зазначену суму, але чесно сказати, душила жаба. По-друге, я за чужі помилки платити не звик. І тут я згадав розмову з гідом під час першого приїзду до Сінгапуру. Уважний читач пам'ятає, що сінгапурці пишаються трьома «мовами»: банками, портом та національною авіакомпанією. Згадавши про третій термінал, і як класно ми летіли на Балі бізнес-класом, вирішив спробувати прорватися через інші ворота. І нехай ми летіли не бізнес класом, але як говорила моя бабуся «пика цеглою - і вперед»! Цей принцип спрацював! Милі дівчата поставили штампи в паспорті, і ми пройшли до зони безмитної торгівлі, і швидко перейшли до сусіднього терміналу (з документами на ім'я Марія). Вдосталь надивившись у дитинстві фільмів відомої всім країни, я чудово розумів, що, напевно, після тих скандалів, що я закочував, усі служби попередили про наявність двох «крейзі рашшан». Як показав час, я мав рацію…
Посадивши супутницю на лавку за 2 виходи вперед (відстань до нашого виходу було метрів 300, тож помітити нас не могли), я зняв з себе светр (вранці було холодно), бейсболку та окуляри, став «новою людиною». Як я дізнався потім, супутницю мою вони всі не запам'ятали (як для нас вони на одне обличчя, також і ми для них…), а запам'ятали мене – головного скандаліста – одягненого в синій светр, бейсболку із зіркою (привіз із куби), та в окулярах, і що звуть мене Алекс. На вихід я ж прийшов у білій футболці та шортах. Тут проводився передпольотний огляд, після чого люди підходили до стійки, відзначали посадкові, і проходили у «відстійник», після чого пішки йшли в літак. Мою увагу привернули офіцери, які стояли між службою огляду та тією стійкою, де відзначали посадкові, у вузькому коридорчику. Вони перевіряли документи в усіх росіян. Прикинувши, що треба було б загубитися, я чекав відповідного моменту.
Через п'ять хвилин показалася група наших туристів з дошками для серфінгу, чоловік п'ятнадцять. Я зрозумів – ось воно! Швидко покликавши Таню, ми пішли на огляд усім натовпом. Усі перевіривши, нас опустили, і всі пішли далі. Офіцери, побачивши хлопця з дівчиною, почали перевіряти паспорти та посадкові. Подивившись документи моєї подруги, її одразу пропустили, а мої документи розглядали хвилини зо три. Потім один із них запитує: «Алекс? ». Я схвально кивнув. Потім вони ще раз звіряли всі документи, моє фото і ще раз запитали: «Алекс? ». Я сказав, - "Ну Алекс, Алекс! ". Переглянувшись, вони щось сказали один одному, і мене теж відпустили.
Залишалася ще одна перешкода – будка реєстрації в літак. Вона була автоматична (усі підходили туди і вставляли посадкові у спеціальний бокс, звідки отримували відкріпний корінець). Перед нами стояв літній чоловік, який ніяк не міг збагнути, що робити. Відчуваючи п'ятою точкою, що проблеми ще не закінчені, я вирішив допомогти йому, а потім пройти та сховатись у туалеті.
І ось тремтячою рукою я опускаю наші посадкові, і все! Ура! Ми проходимо! Не встигнувши відійти від будки, я чую крики і крики за нашими спинами. . . Повернувшись, я знову впав у шоковий стан. Організованим натовпом до нас бігла та жінка, з якою ми лаялися недавно, її помічник, начальник міграційної служби аеропорту, начальник поліції аеропорту, з чотирма поліцейськими, начальник служби власної безпеки сінгапурських авіаліній, і ще 2 дівчини зі служби сервісу. Нас попросили сісти поряд зі стійкою. Вже приготувавшись скандалити і йти до кінця, я сів.
Начальник поліції почав звітувати тих охоронців, які дивилися мій паспорт. Єдине, що чув, вони постійно повторювали «Алекс, Алекс…». Усі дружно спілкувалися одне з одним явно на підвищених тонах. Хвилин через п'ять до мене підійшла все та ж жінка, і хорошою англійською розповіла мені ту частину історії, про яку ми нічого не знали.
Виявляється, мій монолог про суди її надихнув, і вона додзвонилася до директора департаменту роботи з клієнтами сінгапурських авіаліній. Той зателефонував до начальника аеропорту, який, у свою чергу, зателефонував начальнику міграційної служби. Певне, вони домовилися. Про всяк випадок, ще зателефонували до російського консульства, де їм відповіли таке: «Надсилайте людей, ми в Москві розберемося». Всі дружно домовилися, на якийсь момент зрозуміли, що нас і немає. Дали команду шукати нас, виставили постових на виході на посадку з метою відловити крейзі рашшан. Але запам'ятали вони мене, на той момент уже переодягнувся.
Нам принесли купу вибачень, дівчата з сервісу напоїли чаєм, після чого відпустили та побажали добре долетіти. Весь «відстійник», де сиділи переважно росіяни, дивилися на нас як на Бонні та Клайда 21 століття… Але головне – ми потрапили на борт.
Десять годин польоту, і ми у рідному Домодєдово. Аеропорт, як завжди, зустрів нас величезною чергою з туристів на паспортному контролі (усі, хто летів до Туреччини та Єгипту два тижні тому, повернулися назад посвіжілими та відпочилими  ).
Потім дві години у пробках до дому. І все, кінець подорожі! 
А через місяць я отримав на поштову адресу за місцем постійної реєстрації три конверти від сінгапурських авіаліній. У першому я отримав листа з вибаченнями за інцидент від співробітників, з багатьма з яких встиг познайомитися особисто, у другому на мене чекала преміальна картка з нарахованими милями та бонусом «за шкідливість», а в третьому – ваучер на добу безкоштовного проживання в готелі Сінгапуру, та запрошення знову відвідати цю чудову країну.
згорнути